10 молодих українських митців, які переосмислюють сучасність

Покоління українських митців, які з'явилися на світ після здобуття незалежності, формувалося вже поза радянською системою. Їхнє мистецтво розвивалося в умовах вільного доступу до глобальних трендів і постійних внутрішніх змін. Це позначилося на темах, матеріалах і способах висловлювання.

Кристина Мельник (нар. 1993, Мелітополь) досліджує межі тілесності, травми та сакрального. Вона працює з левкасом — традиційним іконописним ґрунтом, який вивчала на кафедрі монументального сакрального мистецтва в НАОМА. Її живопис поєднує фігуративність із нашаруванням сенсів, а образ стражденного тіла стає простором, де перетинаються біль, війна та еротика. У 2022 році вона була номінанткою PinchukArtCentre Prize, а 2024-го представила персональну виставку «Коли все добре стало добрим і пішло, а все зле звільнилось» у галереї The Naked Room.

Ольга Штейн (нар. 1997) свідомо відійшла від класичного мистецтва до концептуального. Маючи освіту реставраторки, вона експериментує з бетоном, ґрунтом із вирв, міцелієм, слаймами та процесами ферментації. Її перша персональна виставка-лабораторія «Ти годуєш їх, вони годують тебе. Нічого спільного» відбулася в Одеському національному художньому музеї у 2024 році, де вона інтегрувала брутальні бетонні споруди та живі гриби в зали, що постраждали від російської ракети. Паралельно Штейн працює як сценографка, зокрема над виставами Давида Петросяна «Гедда Ґаблер» (Театр на Подолі, 2025) та «Троянство» (Національний театр імені Івана Франка, 2026).

Катерина Лесів (нар. 1993, Хмельницький) досліджує циклічність, материнство та чуттєвий досвід через аналогову фотографію, інсталяцію та артбуки. Її видання «Колискова 1» увійшло до сотні найкращих фотокниг світу за версією 10×10 Photobooks, а I Love You потрапило до шортліста Aperture PhotoBook Awards 2022. Восени 2026 року вона представлятиме Україну на 18-й Ліонській бієнале сучасного мистецтва.

Маргарита Половінко (1994, Кривий Ріг — 2025) працювала з темами травми, соціальної периферії та постіндустріального ландшафту. З 2022 року вона займалася волонтерством і медичною евакуацією, наприкінці 2024-го приєдналася до ЗСУ, а 5 квітня 2025 року загинула під час виконання бойового завдання. Її пізня творчість позначена малюванням власною кров'ю — як терапевтичним інструментом, що відповідав емоційній напрузі війни.

Сана Шахмурадова-Танська (нар. 1996, Одеса) досліджує власне походження через колективні архетипи та містичні пейзажі. Вона працює з мішковиною, деревом, олією та тушшю, а природні об'єкти — камінь, мул, вода — постають у неї суб'єктами пам'яті. Її роботи зберігаються в колекціях Krupa Art Foundation, Samdani Art Foundation та Marquez Art Projects, а у 2025 році вона презентувала інсталяцію «Колективна пам'ять» на Art Basel.

Юрій Болса (нар. 1997, Червоноград) осмислює відчуженість, самотність та маргінальне спостереження. Його практика охоплює скульптуру та інсталяцію з апсайклінгу та знайдених об'єктів. У 2025 році він став номінантом PinchukArtCentre Prize та був представлений галереєю Voloshyn Gallery на Liste Art Fair Basel із проєктом Tripped Over a Cloud While Looking at the Ground.

Василь Ткаченко (Лях) (нар. 1995, Маріуполь) поєднує живопис, графіку, фотографію, кіно та музику. До повномасштабного вторгнення він був учасником маріупольського руху Freefilmers, а з початком великої війни звернувся до живопису, щоб пережити втрату зв'язку з рідним містом. Його полотна часто зображають буденні сцени з глибокими екзистенційними підтекстами, а твори зберігаються в київських і варшавських музеях.

Ярема Малащук (нар. 1993) та Роман Хімей (нар. 1992) — дует із Коломиї, що працює на перетині кіно та сучасного мистецтва. Їхні відеоінсталяції досліджують постімперську спадщину та історичну травму. Вони є лауреатами PinchukArtCentre Prize 2020 та Премії Малевича (2022), а у 2026 році представили виставку «Педагогіки війни» в Музеї Тиссена-Борнемісса в Мадриді.

Даніїл Ревковський (нар. 1993) та Андрій Рачинський (нар. 1990) із Харкова працюють із колективною пам'яттю пострадянського простору через мок'юментарі та альтернативну історію. Їхній проєкт «Музей людської цивілізації» включає «Хвостосховище» та «Степ Мікі Маусів». У 2024 році вони представили Україну на 60-й Венеційській бієнале з відеороботою «Цивільні. Вторгнення».

Максим Ходак (нар. 2001, Біла Церква) досліджує інтернет-культуру та політичну мову свого покоління. Він є лауреатом Prince Claus Seed Award та номінантом PinchukArtCentre Prize. Його проєкти часто поєднують іронію з трагедією, як-от інсталяція з розірваних гільз із накладними нігтями або емоджі «Голуб миру», що несе бойовий дрон.

Ці десять митців — лише частина покоління, яке формує нову оптику українського мистецтва. Вони не просто фіксують реальність, а створюють мови для розмови про неї.