Александрійська бібліотека: історія загибелі, яка тривала століттями

Уявлення про те, що Александрійська бібліотека згоріла за одну ніч у полум'ї пожежі, — лише романтизований міф. Ця найбільша скарбниця знань античного світу зникала поступово, протягом кількох століть, через війни, релігійні конфлікти та, зрештою, байдужість.

Заснована на початку III століття до нашої ери династією Птолемеїв, бібліотека була частиною Мусейону — своєрідного науково-дослідного інституту, присвяченого музам. На її полицях зберігалося від 200 тисяч до 500 тисяч папірусних сувоїв. Тут можна було знайти оригінали трагедій Есхіла, Софокла та Евріпіда, медичні трактати Герофіла, а також праці Аристарха Самоського, який за 18 століть до Коперника обґрунтував геліоцентричну систему. Ератосфен саме тут обчислив окружність Землі. Для поповнення колекції Птолемеї навіть запровадили закон, який зобов'язував обшукувати кораблі в александрійській гавані та конфісковувати знайдені рукописи, повертаючи власникам лише копії.

Перший епізод, який зазвичай згадують у контексті загибелі бібліотеки, стався у 48 році до нашої ери, коли Юлій Цезар наказав підпалити власні кораблі в гавані Александрії. Вогонь знищив близько 40 тисяч сувоїв, але вони зберігалися у портових складах, а не в головній будівлі Мусейону. Бібліотека продовжувала працювати, і через кілька десятиліть географ Страбон користувався її архівами. Марк Антоній навіть подарував Клеопатрі 200 тисяч сувоїв з Пергамської бібліотеки як компенсацію за втрати.

Справжній нищівний удар було завдано у 272 році, коли імператор Авреліан, придушуючи повстання цариці Зенобії, зрівняв із землею квартал Брухейон, де розташовувався Мусейон. Вцілілі рукописи перенесли до Серапеуму — храму бога Серапіса, який виконував функцію дочірньої бібліотеки. Проте у 391 році, після едикту імператора Феодосія I про заборону язичницьких культів, натовп християнських фанатиків під проводом єпископа Феофіла розгромив і це приміщення. Історія про те, що араби на чолі з халіфом Омаром використали останні сувої для опалення лазень у 642 році, виявилася пізнішою пропагандою, вигаданою у XIII столітті.

Окрім війн і релігійних конфліктів, бібліотеку вбивала сама епоха. Перехід від папірусних сувоїв до пергаментних кодексів вимагав величезних коштів на переписування текстів, а Римська імперія, що занепадала, таких грошей не мала. Ті сувої, які не встигли скопіювати, повільно розсипалися від вологості середземноморського клімату. Історія Александрійської бібліотеки — це не драма з вогнем і вибухами, а трагедія забуття, яка показує, що знання гинуть не лише тоді, коли їх палять, а й тоді, коли їх перестають плекати.