Головні убори українок: від дівочих стрічок до очіпка

Сучасна мода повертає стрічки, квіткові прикраси та декоративні чепчики, але колись ці елементи були невіддільною частиною жіночого вбрання, що мало глибоке символічне значення. У колекції Музею Івана Гончара зберігаються предмети, які розповідають, як за головним убором можна було визначити статус жінки.

Український вінок — один із найвпізнаваніших символів народного строю, проте його історія набагато глибша за сучасний образ із квітів і стрічок. Незаміжні дівчата традиційно заплітали коси та прикрашали їх стрічками, а найпишнішими були весільні вінки. У кожному регіоні України вони відрізнялися формами, матеріалами та оздобленням. У музейній колекції є весільний вінок 1950–1960 років, який демонструє різноманіття шлюбних традицій.

Із заміжжям образ жінки змінювався. До початку ХХ століття на більшій частині України одружені жінки покривали голову наміткою — рушникоподібним убором із льону або конопель. Часто під намітку одягали очіпок, а наприкінці ХІХ століття ці убори поступово витіснили фабричні хустки. Приклад такого очіпка початку ХХ століття з села Кикова на Житомирщині зберігається в музеї: його виготовили з домотканого конопляного полотна та тонкої бавовняної тканини, оздобили вовняним гарусом і сухозліткою. Центральним елементом композиції є золоте сонце з 10 променями, навколо якого розміщені хвилясті лінії та вісім орнаментальних мотивів.

Головні убори ніколи не існували окремо від решти вбрання. Разом із сорочкою, поясним і верхнім одягом, взуттям та прикрасами вони формували завершений образ. Зміна головного убору була природною частиною життєвого шляху жінки, а український стрій формувався століттями, зберігаючи локальні особливості різних регіонів.

Сьогодні ці традиції знаходять нове звучання в роботах сучасних дизайнерів. Музейні експонати дозволяють побачити не лише красу окремих речей, а й історії, які колись можна було прочитати з одного погляду.