Жіночі імена в колекції «Артсвіту»: від атрибуцій до нових придбань

Заснована 2013 року в Дніпрі галерея «Артсвіт» починалася з приватного зібрання Володимира Горба, яке поступово перетворилося на публічну інституцію з власною логікою формування. Сьогодні колекція охоплює період від другої половини ХХ століття до сучасності, а серед її напрямів — друкована графіка, неофіційне мистецтво радянського часу, урбаністична тематика та сучасні практики.

Гендерна оптика в цьому контексті допомагає побачити, як працює сама механіка колекціонування. Йдеться не про формальний підрахунок імен, а про те, кого в різні періоди помічали, купували, досліджували і зрештою закріплювали в історії мистецтва. Показовий приклад — робота Галини Домненко «Вагонщиця», яка довгий час значилася в документації як твір її батька Григорія Домненка. Помилку виявили під час систематизації: на звороті полотна знайшли підпис художниці. Сама Домненко була членкинею Спілки художників, а 1993 року виїхала до Греції, після чого її присутність в українському мистецькому полі обірвалася.

Схожі історії траплялися й у зворотному напрямку. Шість ліногравюр до українських народних казок у колекції спочатку приписували Ніні Денисовій, але під час нової каталогізації художниця уточнила: три аркуші виконала вона, ще три — її чоловік Микола Малишко. Цей випадок показує, що вплив у творчому подружжі не завжди був одностороннім — саме Денисова, відома ілюстраторка дитячих книжок, стала імпульсом для графічних експериментів партнера.

Іншу модель співавторства представляють Ада Рибачук і Володимир Мельниченко, які понад пів століття працювали разом і підписували роботи абревіатурою АРВМ. Навіть після смерті Рибачук 2010 року Мельниченко продовжував використовувати цей підпис, зберігаючи її присутність у позначенні авторства. Натомість формула «дружина художника» досі працює інакше: робота Світлани Юсим потрапила до «Артсвіту» близько 2016–2017 років у складі групи творів одеських авторів, і єдиним орієнтиром тоді було те, що вона — дружина Володимира Цюпка. Докладніше її практикою зацікавилися вже після придбання.

Сучасна політика галереї дедалі частіше передбачає цілеспрямований пошук робіт, які заповнюють лакуни. Так, «Композиція з трубами» Галини Неледви, придбана на аукціоні 2023 року, представляє сміливіший період 1970–1980-х у творчості художниці. Рання робота Влади Ралко «Птахи й риби» 1991 року дозволяє показати момент формування впізнаваної сьогодні мови. А Morning Glory Валерії Трубіної 1993 року важлива не лише сама по собі, а як свідчення існування «Паркомуни» — київського сквоту, що став одним із ключових середовищ українського мистецтва межі 1980–1990-х.

Повномасштабна війна змінила й шляхи, якими твори потрапляють до зібрань. Роботу Лади Наконечної «Сторінку з нотатника» «Артсвіт» придбав 2022 року на благодійному аукціоні — такі покупки формують особливий провенанс, де сам спосіб придбання стає документом часу. У роботі Каріни Синиці «Після всього» війна вже не показана прямо: фрагмент радянського панно Ернеста Коткова стає декорацією для роздумів про те, що залишається після катастрофи. З 2021 року «Артсвіт» також є українським партнером Secondary Archive — міжнародного проєкту про художниць Центральної та Східної Європи.

Збалансовувати колекцію — не означає механічно досягати співвідношення 50/50. Важливіше питати, яких художниць бракує для розуміння періоду, чиї практики представлені випадковими творами, які медіуми недооцінювалися через зв'язок із жіночою працею. Іноді відповіддю стає нове придбання, а іноді — уважніший погляд на те, що вже є у фондах. Будь-яке зібрання успадковує обмеження свого часу, але якщо воно залишається живою структурою, то може переглядати ці обмеження — і впливати на те, що наступне покоління вважатиме каноном.