Понад 1500 українських дітей-сиріт досі за кордоном: чому частина не хоче вертатися

Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році тисячі українських дітей-сиріт вивезли за кордон. Українська влада згодом репатріювала більшість вихованців інтернатів, але понад 1500 дітей досі перебувають у країнах Європи. Для держави, яка вже має справу з падінням народжуваності та втратою дітей, викрадених Росією на окупованих територіях, це обернулося окремою кризою.

Одна з таких історій — 15-річний Денис (ім'я змінено з міркувань безпеки). У березні 2022 року його разом із понад сотнею вихованців дитячого будинку в Бердянську нічним автобусом вивезли до невеликого села в італійських Альпах. Спочатку хлопець почувався розгубленим і сумував за домом, але згодом почав ходити до школи, завів друзів і передумав повертатися. Свій вибір він пояснив тим, що побачив інший спосіб життя — без авіаударів і бідності, з кращими перспективами.

Частину дітей, як і Дениса, підтримали італійські суди. Прийомні родини відмовилися виконувати наказ Києва про репатріацію, посилаючись на занепокоєння станом соціальної інфраструктури в охопленій війною країні. У квітні ситуація загострилася: 15-річного хлопця, евакуйованого до Італії у 2022 році, законно усиновила італійська родина — хоча в Україні на нього чекали рідні батьки і дві сестри. Італійський суд фактично скасував дію українського законодавства, адже у травні 2022 року Україна призупинила міжнародні усиновлення, щоб запобігти торгівлі дітьми та незаконним усиновленням.

Українка Юлія Доннiченко, яка мешкає в Італії та курирувала евакуацію й повернення близько сотні сиріт, розповіла, що зустрічала чимало бездітних пар, які, на її думку, користувалися нестабільною ситуацією, щоб обійти суворі міжнародні закони про усиновлення. За її словами, порівняно з уже 20 тисячами дітей, втрачених через Росію, кілька сотень можуть здатися дрібницею, але для країни важлива кожна дитина, адже йдеться про майбутнє нації.

Не всі повернуті діти знайшли теплий прийом удома. Евеліна, якій зараз 18 років, після майже двох років у прийомній італійській родині на Сицилії повернулася в Україну й потрапила до прийомної сім'ї на кордоні з Румунією, де вже виховувалося кілька інших дітей — умови мало відрізнялися від дитячого будинку. Дівчина розповіла, що після повернення в неї понад рік забирали телефон і забороняли спілкуватися з італійською родиною, вона майже не виходила з дому і не відвідувала школу. Нову можливість написати прийомній італійській мамі вона отримала лише восени 2024 року, коли їй купили новий телефон. Коли дівчина поділилася переживаннями з новою родиною, телефон забрали вдруге, а акаунти в месенджерах видалили назавжди.

Небажання частини дітей повертатися — лише один вимір ширшої проблеми. Значна частка дорослих біженців також відкладає повернення на невизначений термін, посилаючись на відсутність безпеки, роботи за фахом і стабільності в тилу. За оцінкою фахівців Інституту демографії та досліджень якості життя, рішення повертатися залежить не лише від грошей, а й від соціального статусу, роботи за фахом і психологічного комфорту, тож масового повернення навіть після завершення війни очікувати не варто.

Історія з дітьми-сиротами показує, що питання повернення не зводиться до логістики чи юридичних процедур. За кожною цифрою стоїть підліток, який зважує, де його чекає безпека, школа й дорослішання. І доки ці умови вдома залишаються непевними, частина дітей обиратиме залишитися там, де вже встигли пустити коріння.