Чому українці масово залишають Польщу: історії та контекст

У міністерстві внутрішніх справ та адміністрації Польщі пояснюють скорочення кількості українців із тимчасовим захистом кількома чинниками. Частина біженців переходить на інші правові статуси, дехто втрачає захист через перебування поза межами країни довше місяця. Водночас чимало українців розповідають, що рішення про переїзд ухвалили через відчуття ворожості.

Історія Юлії Московчук, яка разом із двома синами виїхала з Мелітополя в перший день повномасштабної війни, показова. Родина оселилася в Торуні, за понад 250 кілометрів від Варшави, куди згодом приїхали й батьки жінки. Спочатку місцеві допомагали з житлом, одягом та їжею, але з часом старший син Юлії кілька разів опинявся в конфліктних ситуаціях лише через те, що розмовляв українською. Чоловіки в громадському транспорті чи на вулиці вимагали говорити польською, одного разу справа мало не дійшла до бійки.

У липні 2026 року родина повернулася в Україну й оселилася в Запоріжжі. Юлія каже, що рішення зумовили кілька чинників: сум за домом, бажання дітей навчатися в українській школі та страх перед тим, що може статися на вулиці. Вона зізнається, що було лячно навіть заговорити з кимось, аби не виявилося, що ти українець.

Схожим досвідом поділилася Людмила, яка переїхала до Польщі з Києва з двома доньками. Спочатку родина жила там півтора року, потім перебралася до Іспанії, а за сім місяців повернулася до Польщі заради навчання дітей. Після повернення ставлення до них змінилося: жінка описує косі погляди, обмазані варенням двері, підкинуте сміття та вигуки «Їдьте в Україну». Її мама перестала розмовляти українською в автобусі, а доньці в магазині сказали, що вона тут не працюватиме.

Остаточним поштовхом став інцидент у парку, коли донька Людмили гуляла з друзями. До підлітків підійшли дорослі поляки, почалися словесні образи, а жінка вирвала телефон у дівчини з рук і вдарила її так, що вибила зуби — один майже під корінь, його не вдалося врятувати. Поліція, до якої звернулися підлітки, наказала їм іти додому, а заяву Людмили досі не розглянули, підозрюваних не встановили.

Ці історії — частина ширшої тенденції, яка змушує замислитися про те, як війна змінює людські стосунки навіть у країнах, що стали прихистком. Для багатьох українців Польща була не просто сусідньою державою, а місцем, де вони сподівалися знайти спокій. Тепер дехто з них повертається додому, попри небезпеку, бо почувається безпечніше серед своїх.