Понад 1500 українських дітей без батьків залишаються в Європі: чому частина з них не хоче повертатися

Понад 1500 вихованців українських інтернатів досі залишаються в країнах Європи, хоча їхню евакуацію у 2022 році задумували як коротку. Більшість дітей без батьківського піклування держава вже повернула, але з рештою ситуація виявилася складнішою: частина підлітків сама не хоче їхати додому.

Один із прикладів — 15-річний Денис (ім'я змінено задля безпеки). У березні 2022 року його разом із більш ніж сотнею вихованців дитячого будинку з Бердянська нічним автобусом доправили до невеликого села в італійських Альпах. Спочатку хлопець почувався загубленим і тужив за домом, але згодом пішов до школи, знайшов друзів — і змінив рішення. Свій вибір він пояснює тим, що побачив інше життя: без авіаударів і бідності, з кращими перспективами.

Частину таких дітей підтримали італійські суди. Прийомні родини відмовилися виконувати наказ Києва про репатріацію, посилаючись на занепокоєння станом соціальної інфраструктури в охопленій війною країні. Ситуація загострилася у квітні: 15-річного хлопця, вивезеного до Італії у 2022 році, законно усиновила італійська сім'я — попри те, що в Україні на нього чекали рідні батьки та дві сестри. Це рішення фактично перекреслило дію українського законодавства, адже у травні 2022 року Україна призупинила міжнародні усиновлення, щоб запобігти торгівлі дітьми та незаконним усиновленням.

Українка Юлія Донніченко, яка живе в Італії та координувала евакуацію й повернення близько сотні сиріт, каже, що зустрічала чимало бездітних пар, які, на її думку, скористалися нестабільною ситуацією, аби обійти суворі міжнародні правила усиновлення. За її словами, на тлі 20 тисяч дітей, втрачених через Росію, кілька сотень можуть видатися дрібницею, але для країни важлива кожна дитина, бо йдеться про майбутнє нації.

Повернення не завжди означає безпеку. Евеліна, якій зараз 18, після майже двох років у прийомній родині на Сицилії повернулася в Україну й опинилася в сім'ї на кордоні з Румунією, де вже виховувалося кілька дітей — умови там мало відрізнялися від інтернату. Понад рік у неї забирали телефон і забороняли спілкуватися з італійською родиною, вона майже не виходила з дому й не відвідувала школу. Нову можливість написати прийомній італійській мамі дівчина отримала лише восени 2024 року, коли їй нарешті купили телефон. Та коли вона поділилася переживаннями з новою сім'єю, телефон забрали вдруге, а акаунти в месенджерах видалили назавжди.

Історія з дітьми — лише частина ширшої проблеми. Чимало дорослих біженців теж відкладають повернення на невизначений термін, називаючи причинами відсутність безпеки, роботи за фахом і стабільності в тилу. За оцінками фахівців Інституту демографії та досліджень якості життя, рішення повертатися залежить не лише від грошей, а й від соціального статусу, фахової зайнятості та психологічного комфорту — тож масового повернення не варто очікувати навіть після завершення війни.

За цими цифрами стоять конкретні долі, і кожна з них показує, що питання повернення не зводиться до логістики чи юридичних процедур. Для одних дітей Україна — це дім, який вони хочуть відновити. Для інших — місце, де їх, за їхніми словами, не чекали ні безпека, ні турбота. І поки держава рахує втрати, саме ця різниця у досвіді визначатиме, скільки з них колись вирішить повернутися.